Світлана Матвієнко (Ph.D) – Фулбрайтська стипендіантка, дослідниця медіа, яка спеціалізується на мобільних медіа, кібернетиці та психоаналізі. Серед фахових зацікавлень дослідниці – філософія і психологія технологій, теорія інформації. Докторантка University of Western Ontario, один із редакторів видання The Imaginary App (MIT Press, 2014).

Про технологічну ейфорію

Технологічний розвиток створює перед людством ряд нових етичних дилем, що не завжди усвідомлюються завчасно. Тобто, з одного боку інженери, філософи,створюють все нові й нові розробки, їх впроваджують у повсякденне життя. Винайдені технології часто випереджують людське усвідомлення майбутнього і людство не завжди може осягнути, до яких наслідків може призвести використання таких технологій.

Питання добра і зла постає у етичності тих користувачів, хто не знає та не усвідомлює ризиків використання технологій. Не існує такого дискурсу, щоб пояснити, яким чином діють нові програми чи нові додатки, та що відбувається з нашими даними у них. Наприклад, в Україну приходить Uber, і ми дуже радіємо, що у нас є нова технологія, що вирішить проблеми транспорту. Не порушується питання приватності через великий попит на подібну послугу.

Нашому суспільству загалом притаманна ейфорія щодо розвитку та впровадження нових технологій, і цей настрій можна трактувати двояко. З одного боку, це позитивне налаштування для креативних людей, філософів та інженерів, до продукування та запровадження інновацій, створення нових програм, нових засобів. Проте цей запал є міфотворчим, він створює певну ілюзію, що технологія – це відповідь на усі питання сьогодення. Хоча я не песиміст щодо технологій, проте вважаю важливим балансувати песимізм і оптимізм, розглядати технології і критично і оптимістично водночас.

Про корпорації

Злиття державних структур із корпоративними – це одна з найпроблематичніших тенденцій технологічних монополістів. В процесі індустріалізації виникали бурхливі протести через загрозу втратити роботу, автоматизація зменшує потребу у некваліфікованій людській праці. Я сподіваюся, що і тепер людство протестуватиме, бо опір є проявом критичної думки. На жаль, усі ці альтернативи все одно ніби залишаються у підпіллі, поки капіталістичні корпорації вільно реалізують себе. Вони сильніші, і маніпулюватимуть у власних інтересах навіть на державному рівні. Така тенденція створює новий ризик для звичайного користувача – під час протестів втратити не лише роботу, але й свободу та життя. Є яскраві приклади – Twitter революції, Facebook революції, арешти за вподобання та репост. Звісно, Twitter бореться за права споживачів, але у держави завжди є важелі щоб витягнути інформацію. Це небезпечно також тим, що дані не зникають – їх дешевше зберегти, аніж знищити.

Ми рухаємося у таке майбутнє, у якому будемо взаємодіяти з цими величезними архівами наших записів. Усіх наших слідів. І ніхто не усвідомлює їх значення, бо пам’ять не береже наших власних слів п’ять років тому, як це відбувається на соціальних платформах. Такий особистий архів, де зберігається усе: що ми сказали у момент розпачу, у моменти щастя.

Ми хотіли виглядати смішними просто тому, що ми люди, емоційні та щирі. І є стільки можливостей використати наші висловлювання проти нас. Як у майбутньому складуться контракти між соціальними медіа і урядами? Хто керуватиме країнами? Хто і з яких причин запитуватиме інформацію про нас? Чи її вимагатимуть щоб атакувати нас чи наших дітей?

Особисто я не вірю, що корпорації зацікавляться правами людини. Це можливо, коли вони помітять, що дискурс про приватність та безпеку зменшує їхню аудиторію. Але за означенням корпорація – це машина для продукування прибутку, її не цікавить добробут користувача. Тому я для себе дуже чітко розрізняю корпоративні і некорпоративні медіа. Моїм героєм, наприклад, є Лінус Торвальдс, який винайшов Linux. Людина, яка могла стати Стівом Джобсом, але він вирішив віддати розробку на послугу людям, щоб вони самі покращили код оперативної системи, щоб вони користувалися нею, щоб вони розвивалися. Він з цього не заробив. Є також інші герої, Джиммі Вейлс, творець Вікіпедії, не продає рекламу, і проект існує за рахунок добровільних внесків користувачів. У світі є дуже багато прикладів, коли люди були ентузіастами технологій, коли вони вирішували, як і чому технології мають служити спільноті, як уся спільнота може допомогти розвитку цих технологій. Інші стали корпораціями.

Із потужним розвитком технологій винаходиться все більше способів опрацьовувати цю інформацію за допомогою штучного інтелекту. Ми не можемо зупинити цю машину, але ми можемо намагатися якось протистояти. Навчатися самим і навчати інших людей ставити питання, думати, слідкувати за розвитком технологій. Потрібно вважати на те, що саме враховують сучасні алгоритми, і які саме дані можна використати та продати на ринку даних. Виклик сьогодення полягає у тому, що людству потрібно цікавитися цією інформацією. Так само як у якийсь момент стало зрозуміло, що необхідно цікавитися політикою, що потрібно розуміти більш глобальні політичні рухи у світі для того, аби зрозуміти яким є місце України у світі. Не можна вирішити локальні проблеми не розуміючи що відбувається у світі. Ми більше не можемо собі дозволити бути пасивним користувачем.

Технології поставили нас у дуже таку цікаву ситуацію: змінили наше ставлення до часу: минуле, майбутнє, теперішнє.

Про технологічну справедливість

Пітер Флотердайк, німецький філософ, має дуже вдалу концепцію щодо ситуації з сучасними інформаційними системами. Ми чуємо про загрозу, розуміємо серйозність сучасного стану речей, проте продовжуємо користуватися ризикованими технологіями. За його словами, така ситуація є дуже типовою для постмодернізму, і ми, так би мовити, нові циніки.

Ми постійно ототожнюємо нейтральність із технологічністю. Стрічку новин у соцмережах редагує алгоритм, який позбавлений суб’єктивного людського фактору – багато хто в це вірить.

Часто ми посилаємося на машини, як на майбутні системи прийняття рішень, що є нейтральними та неупередженими. Але технологія ніколи не є нейтральною. Це один із дуже небезпечних міфів сьогодення.

Чи то мова про штучний інтелект, чи про дуже прості технології, як інтернет кабель – вони створені з певних матеріалів. У кожному з алгоритмів закодовані певні коди і вони визначають певний спосіб поведінки цього алгоритму. Кожен кабель передає інформацію з різною швидкістю. Іноді він враховує ландшафти, є дуже складним і зигзагоподібним, довше передає інформацію. Інший кабель, скажімо між чиказькою і нью-йоркською біржею, побудований як пряма лінія – відповідно швидший. Тобто технології матеріально визначені, у них вже закодована певна діяльність, певний спосіб продукування.

Чи це співвідноситься із такими властивостями як справедливість? Справедливі рішення чи нейтральні рішення – це власне людська категорія і вона змінюється залежно від обставин. Це соціально зумовлені певні конструкти, певні ідеї. Технології не можуть бути нейтральними, вони створені певною людиною і служать інтересам людини. Ті, хто не мають достатньо коштів, не зможуть користуватися найкращими пропозиціями. Найшвидші, найпродуктивніші речі належить тим, у кого є можливість їх купити.

Про технологічні сліди

Усе перебуває під впливом технології. В цьому сенсі, технологія, в першу чергу, впливає на відчуття та розуміння власного тіла. Де закінчується наше тілесне? Чи воно закінчується разом із шкірою, чи, наприклад, контактні лінзи також є нашим тілом? Чи окуляри є частиною мого тіла чи вже, наприклад, мобільний телефон є, в певному сенсі, також продовженням мене?

Тут виникає дуже багато цікавих питань, тому що ми, звичайно, носимо на собі всі ці технології, і вони, в певному сенсі, є продовженням нашого тіла. Але такі посередники вибудовують нові взаємостосунки людини зі світом. Вони роблять нас більш видимими, видимими постійно. Так, наприклад, мобільний телефон постійно транслює сигнал про нас навколо. Ще 20 років тому ми могли бути більш невидимими, а сьогодні ми абсолютно видимі, хочемо ми цього чи ні. Навіть коли наш телефон вимкнений, сигнал все одно проходить і позначає нас. Коли я ще не так глибоко займалася філософією технологій, мене дуже цікавила проблема письма, що теж, по суті, є технологією.

Як саме і чому люди вирішують говорити про себе, залишати про себе слід? Це – великий проект модернізму, сказати про себе, написати свою автобіографію, вивертати свої приватні думки. Колись це було індивідуальне рішення, а тепер ми усі перебуваємо у ситуації, коли ми залишаємо слід незалежно від нашого бажання.

Можливо, це абсолютний кінець модернізму і початок якогось нового часу, коли у нас вже зовсім немає абсолютного вибору. Якщо раніше було істотним питання як залишити такий слід, що збережеться, то сьогодні є інша проблема та інший виклик – як жити, щоб не залишити сліду. Про це ще не говорять, або говорять дуже мало.

Чи може користувач відмовитись від цієї системи? Тут є два моменти. Перший полягає в тому, що нас переконують у необхідності вибору: або користуєтеся, або стоїте осторонь якогось дуже важливого процесу. Другий приховує таку істину, що на сьогодні неможливо вийти з а межі технологічного світу. Тобто перший момент – міф. Можна не користуватися мобільним телефоном, але ви все одно проходите повз камери спостереження – і ваш шлях все одно записується. Ми сьогодні живемо у настільки технологічно насиченому світі, що не залишається можливості вийти за межі цієї системи. Можна згадати про такі релігійні спільноти, як аміші, що свідомо відмовляються від новітнього розвитку, проте є дуже велике питання, чи вони зможуть повністю відгородитися від цього світу.

Про монополії та альтернативи

Нашу щоденну діяльність в Інтернеті можна назвати пасивним користуванням, замасковане під активну діяльність. Згадаємо, наприклад, соціальні мережі. Нам вважається, що ми свідомо приймаємо у них участь, що ми самі створюємо дописи, передивляємося їх, тощо. Але ми настільки поглинені ними, що навіть не робимо ніякого активного рішення.

Із потужним процесом переходу на цифрові технології ми говоримо про певні структури, що стають монополіями у цьому процесі. Це важливе питання вибору та альтернативи. Чи досить однієї-двох найбільших соціальних платформ? Чи є важливими якісь інші альтернативні соціальні медіа, чи ці медіа будуть корпоративні чи не корпоративні, чи хтось заробляє з того чи ні? Під час спілкування з людьми в Україні я питаю, чи відомо їм про якісь інші соціальні медіа, окрім Twitter, Facebook, ВКонтакте та Однокласники. Ніхто не знає інших соцмереж, але їх існує більше сотні. Їх використовують менші спільноти. Це уособлення дає цим спільнотам змогу бути дуже прогресивними. Вони вчаться кодувати, вони розуміють систему цих кодів, алгоритмів і програм, але уникають підневолення соціальними мережами. Ми є товаром у Facebook, що продукує свою аудиторію, розвиває у неї залежність і потребу використання, а потім продає. Питання не про те, чи використовувати соціальні медіа, а подумати, які наші потреби в них, які є альтернативи, чи здатні ми зі своїми дуже потужними ІТ ресурсами створити ці альтернативи.

Про альтернативу антропоцентризму

Нам потрібно навчитися жити з невпевненістю у всьому існуючому, не шукаючи від неї ліків, зрозуміти, що це певна умова життя і навчитися бути у таких умовах продуктивними. Виникають нові дуже цікаві філософії, які ідентифікують себе як постгуманізм, коли людина не ставиться у центр світу: є природа та інші форми життя, що також потребують уваги. Ми занедбали природу, ми створили те, що називається антропоцен. Це нова геологічна епоха, яка існує, як зазначають лауреати Нобелівської премії з екології, від кінця XIX століття. Вона почалася із індустріалізацією, із потужним розвитком технологій. Це перша геологічна епоха, у якій слід людини на середовищі абсолютно чіткий. До цього тисячоліття, мільярди років людини на земній кулі не було видно. Але нам якраз важливо змістити акцент із людини на інші якісь речі. І це дуже важлива позиція, тому що вона дозволяє переосмислити наше сьогодення. Цей акцент на відповідальність перед всесвітом передбачає нову глобальну скромність по відношенню до світу взагалі. Нам треба змиритися з тим, що ми – не основний центр буття.