Сьогодні ми часто говоримо про толерантність і терпимість як свого роду запобіжники перед повторенням трагічних сторінок історії людства. Прийняття Іншого – його поглядів, вад, особливостей – це те, чому у сучасному демократичному суспільстві дітей навчають із раннього віку, а дорослим прищеплюють за допомогою системи заохочень і відповідальності. Однак, завжди цікаво заглянути трохи далі – яке ж майбутнє цих, без сумніву, корисних моделей співжиття людства?

Якщо запитати пересічного обивателя, що ж він розуміє під терміном «толерантність», то швидше за все, почуємо відомий набір хрестоматійних тверджень про терпимість до поглядів, вибору тощо. Чи може наше технологічне майбутнє збагатити це розуміння толерантності? Я впевнений, що так.

Нещодавно авторитетне видання The Economist опублікувало статтю «Світ застиг у минулому» (The world is fixated on the past), автор якої намагається пояснити причини цієї «застиглості», а також її форми, які інколи приймають загрозливого вигляду, як-от, влада популістів. Основна ідея публікації: людині потрібна основа для позитивної самооцінки, відчуття контролю над ситуацією, і саме минуле є «точкою опори».

Спробуймо детальніше проаналізувати,  чому багато людей воліють шукати прихистку у минулому, замість творити своє майбутнє. Що формує нашу ностальгію за минулим?

Тривалість життя

Переважно, «золотий вік» для кожного з нас – це молодість, або ж час біологічної і соціальної активності. Це період, коли ми ще живемо очікуваннями, а наш мозок отримує ендорфіни, прокручуючи в уяві кадри здійснення наших очікувань. І навпаки, зрілий вік – це період усвідомлення, що не все здійснилося, це накопичений досвід втрат і поразок (а вони, як відомо, закарбовуються в пам’яті краще, ніж приємні речі). Але людина завжди повертається туди, де були мрії й плани, бо саме вони творили незабутній фон ейфорії, який властивий для молодості.

Раніше тривалість життя не дозволяла накопичувати досвід «золотого віку», адже надто мало людей доживало до років, коли людину тягне на глорифікацію того, «як було колись». Тепер, коли люди живуть довше, а якість життя в похилому віці покращилася, ми маємо достатньо часу і можливостей робити «камбеки» у минуле. Більше того, цей досвід «золотого віку», який раніше так і залишався досвідом небагатьох індивідуумів і не виходив поза межі певного кола для усного передання, сьогодні активно вривається в інформаційний простір.

Засоби поширення інформації

Зайве й говорити, що соціальні мережі та звичка постіндустріальної людини схоплювати інформацію фрагментами (заголовками) і тут же поширювати, стали унікальною нагодою для пропаганди будь-чого. Закоріненість у минулому, ідентифікація себе з минулим, очікування, що «може бути, як колись» – все це чудові інформаційні приводи. Голос професійних істориків глухне в какофонії «експертів» і «лідерів думок», які зі швидкістю світла творять нові ідеї та меми, апелюючи до минулого, зазвичай, «світлого» (в їхній уяві). «Повернути», «відновити«, «зробити величною знову» – це, насправді, не геополітичні концепти, а прагнення значної частини нас повернутися туди, де мозок потопав в ендорфінах. У молодість. У певність картини світу та впевненість у своїх силах. Звідси випливає й третій чинник ностальгії як соціального феномену…

Скорочені цикли адаптації інновацій

Якщо раніше від винаходу, скажімо, електрики до її масового використання пройшли десятиліття, то зараз трансформаційні речі з’являються і впроваджуються дуже швидко, а це – потреба змінювати звички, поведінку, очікування, навички. Мозок людини запрограмований на збереження енергії, і навіть найактивніші евангелісти інновацій з часом воліють жити в повільнішому ритмі і більш стабільно, виконувати звичну роботу і використовувати вже отримані навички. І «аполегети майбутнього» роблять величезну помилку, трактуючи це прагнення, як відсталість і зло. Це – природа людини, і з нею варто рахуватися. Бо коли людині з усіх боків кричать «змінюйся!», «вчися новому, або в тебе немає майбутнього», то вона вирішує зачепитися за те, що в неї є – за минуле.

Спільнота вільних людей цінна якраз своєю різноманітністю. Чи мають право на існування і користування суспільними благами люди, які не вважають себе «креативними», які не підтримують ідеї постійного навчання і здобуття нових навичок, а готові, натомість, добре виконувати одну й ту ж роботу («як колись»)? Хтось скаже, що ні, адже це – ринок, конкуренція тощо. Але ми створювали «інституції рівності» якраз із протилежними цілями – щоб урівноважити суспільний баланс, підтримати тих, кому потрібна підтримка і заохотити інших розвиватися, згідно з власними талантами та бажаннями. Соціальна держава – це та, яка дає можливості і захищає як взуттєвого майстра, який готовий усе життя добре ремонтувати черевики, так і розробника blockchain, якому потрібен простір для розвитку і зростання.

Світ активно рухається в бік автоматизації та роботизації. Не за горами той час, коли значну частину рутинних завдань виконуватимуть машини. Зазвичай, дискусія, яка виникає на цю тему, стосується лише проблеми втрати людиною робочих місць. Але виклики цифрової епохи значно глибші, ніж змагання за роботу. Це, передусім, питання ідентичності, рівності і прав людини. Зараз, коли ми щойно робимо перші кроки до цивілізації машин, питання, що робити з людьми, які відмовляються від «благ» технологій, як-от, кредитних карток чи смартфонів, не стоїть аж так гостро. Але що більший простір в нашому щоденному житті займуть технології, то складніше буде відмовитися від їхнього впливу та використання.

Чи зможемо ми, просунуті у використанні нових технологій користувачі, бути толерантними до тих, хто має інший погляд на суспільне благо та особистий комфорт? Більше того, чи зможемо ми забезпечити їм право бути саме такими?

Це відкриті запитання, і, швидше за все, ми ще не скоро наблизимося до відповідей. Але шукати їх – це наш спільне важливе завдання. Бо навіть ті, що бачать себе у майбутньому переможцями, аж ніяк не застраховані від протилежного сценарію. З нас все ще не надто добрі провидці.